Ми спілкуємось із представником церковної складової суспільства—благочинним Нікополя та району ієромонахом отцем Меркурієм по деяких питаннях, що потребують пояснень. Справа в тому, що миряни щиро вірять, що служники Бога дещо  не так сприймають світ, ніж звичайні смертні, більш чутливо, щось таке, хоча як на мене, розумні сприймають довкілля однаково, в яку б рясу не були одягнені.  

    
Кор.  Скажіть, отче, з яких це див День хрещення Київської Русі святкується цього року двічі, людей це цікавить? Я розумію, що, скажімо, подвійне народження Ісуса викликано штучно завдяки зміні системи літосчислення та недолікам рахівників (хто на кого вчився). Хоча, як на мене, не маю нічого проти, щоб Ісус ще раз народився, і бажано в Нікополі, щоб дати прочухана місцевим фарисеям та покращити наше життя реально, а не на папері. Чому ж це навколо Дня хрещення такий підозрілий рух, виходить, один з цих днів є фальшивкою?   

Меркурій. Усім світом визнано, що хрещення відбулося 28 липня, це історичний факт, а те, що утнув МП, має політичне підґрунтя,  не маючого нічого спільного з ідеєю об*єднання української православної церкви, скоріше навпаки. І їхня випереджаюча хода не має ні історичного, ні юридичного сенсу.   

Кор. Ну, знаючи пакосну натуру Путіна, цього варто було б передбачити (чого ніяк не навчаться наші можновладці), але ж якщо вони сподівались таким чином фундаментально розколоти Україну, ситуація показала, що цього разу вони спіймали облизня, або, як казали стародавні греки, «Акєла промахнувся».   А ще у українців—гречкосіїв викликають неабиякий подив обставини навколо Київської Лаври. Начебто Лавру заснували та будували українці, кадрові проблеми вирішують українські виші, життєнеобхідне забезпечення і обслугу Лаври виконують кияни і т.п., а охороняють Лавру озброєні і вільно почуваючі вовкодави в кубанках, тобто чужинці у формі країни, яка напала на нас і вбиває українців, у Лаврі правлять бал представники і прибічники Москви, а наші і вухом не ведуть. Невже не соромно перед світом за цю ганьбу?   

Меркурій. Історія цього феномена наступна. У 1992 році, коли Україною котилися бурхливі потоки соціальних змін, зненацька до Київ вдерся багаточисельний десант  зі служників церкви з Москви і Молдови. Вони буквально вдерлися до Лаври, як якісь рейдери, і почали там встановлювати свої кадри і порядки, розмахуючи старовинними текстами і офіційними папірцями. Влада реагувала на це доволі кволо, ось так і далі повелось.   

Кор. Ну, щодо влади цілком зрозуміло—комуняки тоді ще були силою (разом з президентом), атеїсти знали, як гнобити віруючих, а до справ духовності ставились байдуже. А що стосується озброєних бодігардів, то хто їм дозволив нести тут караул?   
Меркурій. Ось це питання вже до наших органів правопорядку, не в сутанах же нам йти стінка на стінку і гамселити один одного для встановлення справедливості?   Кор. Я б не покладався на наші органи, котрі дозволили загарбникам хазяйнувати на нашій землі в Криму і на Донбасі, а тут ще й на Київ зазіхнули. Але ж питання залишається—чи довго ще буде тягнутись це неподобство, невже до нового потопу?    

Меркурій. Тут є складові і історичні, і юридичні, і дипломатичні, щоб висувати претензії і вимоги, але ж вони, на жаль, не є на часі. Є віра та надія, що Господь з часом поставить все на свої історичні місця.   

Кор. Можна зрозуміти дипломатичну стриманість отця в оцінках фактів, навколо так і шастають шавки Путіна, якщо скажеш щось відверто, тут же здіймуть галас на увесь світ, мовляв, бандерівсько-амеріканська церква сама знищує православ’я, а ми лише вимушені його захищати. Але ж і покладання на час дуже нагадує методику лікування хворих у країні сонця, що сходить—«Якщо болячку достатньо довго не лікувати, то цілком вірогідно, що вона пройде сама собою». Навряд ця позиція сподобається нашім людям.   

Скажіть, отче, народ цікавіться, ну отримаємо ми автокефалію, і це буде справедливо, але як це вплине практично на наш сучасний стан країни—ні миру, ні війни? Вже багато людей вважає, що якщо ворог вдерся в твій дім, треба воювати будь що, не даремно в давнину говорили «Мертвые сраму не имут» та «Якщо падати в грязюку, так з доброго коня». А інші дотримуються позиції, що треба терпіти примхи «старшого брата», зцидівші зуби (за прикладом Молдавії і Грузії), мовляв, «Худой мир лучше доброй ссоры». Так яку точку зору підтримае наша церква у випадку автокефалії?   

Меркурій.  Ви не забувайте, що церква і держава несуть дещо різні функції, і по конституції, і по церковним канонам їм не варто диктувати свою волю один одному. Але ж ніхто не забороняв державі і церкві мати спільні інтереси, у даному випадку інтереси сбігаються—це єдність нації і пастви. Я вважаю, що автокефалія української православної церкви буде сприяти цій єдності, можна передбачити, що парафіяни (по рішенню громад) будуть поступово переходити до визнаної Помісної Церкви. Історія підказує, що коли така єдність здійснюється і народ дихає в унісон, ніякий ворог державу не зламає.    

Кор. На жаль, в Україні між народом і владою все ще існує прірва, яку старанно заповнюють і Путін, і Кирило, і інші пройдисвіти, які  задля власної кишені долю народу, який їх годує і пестує, готові продати за ломаний грош.    Ну що ж, будемо спільно молитися Господу, щоби ми ще пожили в країні, незалежній як адміністративно, так і духовно.

Борис Кривчик