На цьому фоні наступальні бої 20-го ОБ ТрО по визволенню міст Красногорівки й Мар'їнки стали прикладом органічної єдності командирів, сержантів і солдатів батальйону в ході виконання поставлених бойових завдань. Професіоналізму командирів, свідомості, бойового духу, патріотизму, готовності до самопожертви бійців, їх взаємної довіри.

Крім морально-вольових якостей особового складу, на той час не було ніяких інших передумов для успіху цього наступу. Батальйон на той час не пройшов необхідного бойового навчання й злагодження. На це просто не було надано часу. Після завершення прийому мобілізованих 1-2 травня, встигнувши тільки сформувати підрозділи й отримати зброю та боєприпаси, вже 7 травня одна з рот була відправлена в Маріуполь, де вже 8 травня прийняла перший переможний бій, і де ми зазнали перших втрат. А вже до 12-15 травня весь батальйон був у зоні АТО. Проте, слід зауважити, що ще на початку свого формування 20-й батальйон став дещо особливим, привнісши певне ноу-хау в процес розбудови Збройних сил України, показавши один з правильних шляхів для їх подальшого розвитку. Який,проте, залишився не поміченим, похереним високим армійським командуванням, як і більшість добрих починань, які експромтом народжувались у той час у мобілізованих армійських лавах… Справа була в тому, що волею командира батальйону "Сідого" й за підтримки на той час голови Дніпропетровської облдержадміністрації І. Коломойського ми примусили комплектуючі військкомати до такої роботи, коли ми приймали у них тільки тих людей, яких ми відбирали з наданого ними контингенту самі, за тими критеріями, які нам на той час здавалися правильними. Як показав час, ми помилялися не набагато, а вибраний шлях комплектування батальйону на той час був єдино правильним, що абсолютно не втратив своєї актуальності та привабливості й на сьогодні. І незважаючи на жалібне скиглення військкоматів, решту призовників ми повертали їм, вимагаючи поставки інших. Таким чином батальйон був сформований на напівдобровільній основі, що й стало в подальшому запорукою його боєздатності, яка різко в кращий бік вирізнялась на фоні сусідніх армійських підрозділів.

Батальйон на той момент не мав практично ніякого (за винятком єдиного маріупольського бою) бойового досвіду. Понад два місяці ми простояли на блокпостах на другій, а потім на першій лінії. Жодного серйозного оборонного бою на той час не було проведено, а потрібно ж було йти в наступ, та ще й штурмувати міста. Найскладніший вид загальновійськового бою! Батальйон на той час своєї бронетехніки й артилерії не мав, будучи по факту легкоозброєною піхотою. Даних розвідки про противника не було ніяких. Красногорівка для нас була терра інкогніта. Скільки там було сепарів - 100, 200, 500? Яка їх структура, озброєння, боєздатність? Система оборони була відома досить приблизно - лише основні опорні пункти противника на західній, південній і північній околицях міста. Понад те, навіть штурмову групу в батальйоні зібрати було проблематично, оскільки батальйон одночасно продовжував утримувати дугу Піски, Карлівка, Желанне Друге, Остре, Максимільянівка, і цього завдання з нас ніхто не знімав. Отак тоді керував військами сектор "Б" із свого далеку, наказуючи вести наступ необстріляному легкоозброєному батальйонові невідомо на кого, одночасно при цьому продовжуючи утримувати широку смугу фронту. Ба більше, їх початковий наказ передбачав, як заправському штурмовому батальйону, завдання одним махом захопити Красногорівку і Старомихайлівку разом з шахтою Абакумова.

Ось в таких складних умовах командуванню батальйону довелося приймати рішення на наступ. І не ставлячи під сумнів хоробрість та відвагу наших бійців, з впевненістю можу сказати, що саме завдяки тактично грамотним рішенням командира батальйону штурм Красногорівки, і трохи пізніше Мар'їнки, досягли успіху. Ці бої стали наочним прикладом того, як важлива для успіху у бою роль наявності професійно підготовленого командира, командування в цілому.

Більш реально оцінюючи можливості батальйону, я переконав командира в свою чергу переконати керівника сектору "Б" в доцільності обмежитись штурмом Красногорівки. Мої розрахунки показували, що нам не вистачало для одночасної чи послідовної атаки ще й Старомихайлівки з Абакумова додатково однієї роти. Тієї роти, яка була розтягнута на утримання широкої смуги відповідальності. Ех, якби була тоді можливість зосередити для наступу весь батальйон... Ми й так ризиковано познімали підрозділи й оголили більшість напрямків. Але напрямок на Курахово й Піски залишити не могли. Сектор Б затіяв той наступ, очевидно не маючи ні резервів, ні ударних (штурмових) підрозділів, ні притомного замислу, ні твердого керівництва, ні розуму…

Для штурму міста нам вдалося зосередити стрілецьку роту в повному складі, першу роту охорони без взводу, другу роту охорони без двох взводів. Всього шість піхотних взводів, 150 - 160 бійців. Командуванням сектору ми були посилені двома танками, одною БМП-2, двома розрахунками ЗУ 23х2, мінометним взводом (2 справних міномети) з складу 93 та 51 бригад. Однак пошкоджена БМП-2 участі в бою не брала. Також на наше посилення було направлено групу з 10 чол. з 3-го полку СпП та 40 чол. нібито обстріляних бійців з "Правого сектору" і "Донбасу". Лише потім із соцмереж я дізнався, що багато хто з них ішов у той бій також вперше… Дійсно неоціненну роль в тому бою зіграло те, що командування сектору посилило нас командно- штабною машиною Р-145 "Чайка" з ретранслятором та комплектом переносних радіостанцій "Моторола", які забезпечили нам стійкий зв'язок і управління боєм. Ці станції тоді були новинкою. Якби не вони, нам прийшлось би керувати боєм, як тоді водилось, за допомогою мобільних телефонів і сигнальними прапорцями...

Вихідним рубежем для наступу стала пануюча висота на північ від Красногорівки, яку наша стрілецька рота захопила декількома днями раніше, зайнявши охоплююче положення відносно Красногорівки з півночі. Там, на тій висоті, ми вперше дізналися, що таке мінометні обстріли противника. Але, на щастя, ці перші обстріли великої шкоди нам не завдали, ставши лише приводами для поступового психологічного втягування бійців і командирів у справжню бойову обстановку.

Наступ був спланований на 1 серпня 2014 року. На цей час ми зосередили у вихідному районі свою ударну групу, прибули 40 чоловік посилення. Атака затримувалась, оскільки очікували прибуття більш потужної бронегрупи під керівництвом "Кинджала". Але її прибуття все більше затримувалось, час почав перевалювати на другу половину дня, і ми вирішили атакувати тими силами, які є. Тим більше, що вибраний час сприяв успіху атаки, оскільки сепари, якщо й очікували наступу з ранку, до другої половини дня вже явно розслабились і знизили пильність.

Замисел наступу передбачав здійснення глибокого обхідного маневру з північного сходу і атаку міста з найменш очікуваного ворогом напрямку - зі східного, з тилу. Безпосередньо на штурм міста спрямовувалась стрілецька рота, як єдиний на той час підрозділ батальйону, що мав хоч якийсь бойовий досвід у вигляді того сумбурного бою в Маріуполі ще на початку травня. Рота утворювала дві штурмові групи, кожна з яких посилювалась танком і групою 20 чол. "донбасівців" і "правосеків". Перша штурмова група під керівництвом заступника командира батальйону "Дайвера" атакувала центральну частину міста, друга штурмова група під керівництвом командира роти "Жетона" атакувала південну частину - промислову зону. Північну околицю прочісувала розвідувальна група 3 полку СпН, що діяла в наших інтересах. Нештатна розвідувальна група батальйону в кількості 4 чол. ("Білий", "Чорний", "Гор" і "Шах") вела відволікаючі й сковуючі дії проти оборони противника по західній околиці міста, одночасно коригуючи вогонь мінометників по опорному пункту противника в районі "Собачої гірки". Артилерія 51 омбр, з якою була налагоджена взаємодія, здійснювала артилерійський наліт по нечисельних відомих об'єктах оборони противника, зокрема по великому блокпосту на залізничному переїзді на південній околиці Красногорівки. Одночасно з цим, підрозділи першої й другої рот охорони, виконавши такий же обхідний маневр слідом за штурмовими групами, утворювали зовнішній фронт оточення, з метою не допустити підходу резервів противника та відбиття його можливих контратак з району Старомихайлівки в тил нашим штурмовим групам.

Виведення штурмових груп в обхід Красногорівки на рубежі переходу в атаку здійснював начальник розвідки батальйону "Грек", який вже на той час знав цю місцевість. Батальйон пішов в атаку на автомобілях - "вахтовках", мирних труженицях, які стали до військового строю за мобілізацією, як і їх теперішні пасажири… Іншого транспорту у нас на той час не було, крім цивільних автобусів, які ще менше підходили для атаки.

Початок наступу, як на диво, пішов чітко за планом, далася взнаки ретельна, як за тих умов, його підготовка. З початком висування штурмових груп на визначені рубежі розпочала вогонь підтримуюча артилерія 51-ї бригади, розвідувальна група батальйону приступила до відволікаючих дій на західній околиці міста. Артилерія на цей раз вела вогонь досить влучно, накрила південний блокпост противника, на якому розпочалася сильна пожежа. Мінометники "самовари" в свою чергу влучним вогнем розігнали групу противника в районі "Собачої гірки" на західній околиці. Штурмові групи, здійснивши обхідний маневр, були виведені в тил противнику і вийшли на рубіж спішування. Далі атака розвивалась пішим порядком. Після початкових блукань на незнайомій місцевості штурмові групи вийшли на вказані напрямки та приступили до зачистки міста. Відразу ж за ними висунувся зовнішній заслон - два взводи 1-ї роти охорони з двома розрахунками ЗУ23х2, які перехопили дві дороги й зайняли оборону фронтом на Старомихайлівку, в майбутньому ставши нашими опорними пунктами "Волга" і "Лісник". Туди ж висунувся й резерв батальйону - взвод 2-ї роти охорони, під керівництвом командира роти "Форда" і заступника командира роти "Штурмана".

Організована оборона противника в Красногорівці розвалилася відразу. Дізнавшись про атаку з тилу та своє стрімке напів-оточення (тимчасово ще залишався вихід на південь, в сторону Мар'їнки), дезорганізовані влучними артилерійськими нальотами, почувши грізний гуркіт наших двох танків, сепари почали просто розбігатися й роз'їжджатися дрібними групами з Красногорівки або ховатися по дворах в самому місті. Опір противника був фрагментований і епізодичний. Лише окремі автоматники противника намагалися вести вогонь на окраїнах міста та на його вулицях, й з вікон автомобілів, на яких вони проривались в бік Старомихайлівки. Пару таких автомобілів "скосив" один з приданих зенітно-артилерійських розрахунків 51-ї омбр.

В цілому штурмові групи пройшли місто й промислову зону зі сходу на захід, практично не зустрічаючи опору. Деякий сумбур в хід бою внесли придані групи "правосеків" і "донбасівців", які відразу ж по вході в місто забули про спільний план дій і взаємодію, відокремились і почали діяти на свій власний розсуд та хаотично пересуватись по місту, утворивши реальну небезпеку "дружнього вогню". Який і відбувся у їхньому ж виконанні вже з наближенням сутінок, коли вони обстріляли й знищили одну з наших вантажних машин…

Чи не найбільшим бойовим зіткненням в ході цього штурму став бій в районі міського військкомату, головного місця базування бойовиків, наслідком якого стало взяття чисельних військових трофеїв в вигляді різноманітної зброї. Після прочісування міста, штурмові групи вийшли на вказані ділянки на південній околиці міста, де закріпились, завершивши таким чином утворення лінії оборони визволеної Красногорівки.

Проте один з епізодів бою показав, що якби "сепари" зберегли б самовладання і не розбіглись, у них були б шанси відбити атаку. Оскільки наші бійці на той час були в масі своїй не обстріляними, на одному з напрямків лише одному сепарському автоматнику вдалося зупинити просування одного з наших взводів, на тривалий час притиснувши їх до землі. Лише мужність і хоробрість командира відділення прапорщика Корнія Станіслава Семеновича, прекрасної людини, зараз вже покійного, дала змогу підняти моральний дух бійців взводу, вогнем у відповідь подавити вогневу точку противника й продовжити просування взводу вперед.

Дещо пізніше, оцінивши добуті відомості про противника, його систему оборони, взяті трофеї (міномети, гранатомети, кулемети), я прийшов до висновку, що сепари намагалися обороняти Красногорівку силами не менше 60 - 70 чол. пристойно озброєних бойовиків, утримуючи три опорні пункти (на західній, північній та південній околицях міста), та базуючись як мінімум ще в двох місцях на території міста (у військкоматі та в школі в північній частині населеного пункту). Але раптовість атаки, здійснення глибокого обходу його оборони і удар з тилу спричинили в їх лавах відверту паніку та примусили до втечі. Це саме те, що називається тактика, наука про водіння військ в бою. І тому видима легкість бою та досягнутого результату, без героїчного надриву і втрат від вогню противника, не повинна вводити нікого в оману. Просто 20-й батальйон територіальної оборони (Дніпропетровської області) Збройних сил України в той день, 1 серпня 2014 року, виконав своє бойове завдання блискуче, від командира батальйону до останнього бійця. Але як в цій військовій частині повелося з того дня і надалі - скромно і без пафосу інформаційного піару.

Але 20-й батальйон ніколи не галасував і не піарився. Ми намагались спокійно, без істерик, достойно робити свою чоловічу роботу на цій війні, одночасно, як тільки це було можливо, зберегти життя своїх бійців, уникнути невиправданих втрат. Це була узгоджена позиція командування батальйону, яка була прийнята всім особовим складом. Геройствування та випендрьож в батальйоні особливо не вітались, але ми свою справу знали міцно, ворогу в зуби не дивились, спуску йому не давали, за завойовані свої позиції тримались міцно. І намагалися стояти, незважаючи на будь-які внутрішні протиріччя, один за одного, командир за підлеглого, підлеглий за командира, горою. На цьому й завоювали повагу не тільки у сусідніх частинах і підрозділах, не тільки у місцевого населення, а й у ворога, який неодноразово визнавав високу боєздатність і виняткову стійкість у бою 20-го батальйону.

До речі, недавно дізнався, що в рядах сепарської бригади "Восток" і донині існує підрозділ "Красногорівка", учасники та послідовники того епічного "драпу" й наступних чисельних спроб "реваншу".

Результати й досвід того бою 1 серпня 2014 року по визволенню міста Красногорівки вважаю дуже важливими. Перше і головне, для держави і українського народу було звільнено від влади найманців й місцевих люмпенів, практично без втрат, місто Красногорівка. По-друге, в ході цих боїв за оволодіння містами Красногорівка й Мар'їнка, та подальших оборонних боїв за їхнє утримання, в повному сенсі цього слова народилась боєздатна військова частина Збройних сил України і прекрасний військовий колектив - 20-й окремий батальйон ТрО, нині - 20-й окремий мотопіхотний батальйон. Народилась віра бійців і командирів в самих себе, свої можливості, довіра бійців до своїх командирів, і віра командирів у своїх бійців - саме та взаємна віра й довіра, яка й утворює та скріплює військові колективи, надаючи їм спроможність виконувати тяжку й страшну бойову роботу на війні... Ну і останнє, тактичну схему цього бою хоч зараз можна включати до вітчизняних підручників тактики, для навчання майбутніх командирів.

Велике бачиться на відстані. Тому далеко не всі учасники тих боїв, зважаючи на їх швидкоплинність і зовнішню легкість, відразу зрозуміли всю глибину значення подій, що відбулися. В цих успішних наступальних боях народився 20-й батальйон, не як військова частина, а як злагоджений військовий колектив. Народились його Честь, його Гордість, його Слава. Народився той батальйон, який менше ніж за місяць став стрижнем стійкості української оборони на західно-донецькому напрямку. Коли в часи іловайської трагедії побігла правофлангова 51 бригада, коли "попливла" лівофлангова 93 бригада, 20-й батальйон, з легкою зброєю, без броні, часто без підтримки артилерії, мужньо і стійко стояв, під безперервними обстрілами, відбиваючи чисельні атаки противника, не відступивши з досягнутих рубежів ні на крок. Хоча підстав для паніки тоді було вдосталь - завдяки мобільному зв'язку й інтернету всі знали, що праворуч нікого нема, що ліворуч аж до Пісків неконтрольована дірка, й утримання самих Пісків під загрозою… Але Честь і Слава батальйону, що були завойовані в серпневих боях, не дозволили панікувати й відступати місяцем пізніше. В цих боях загартувалися наші бійці й командири, і стали не люди - кремінь.

І хай мене тисячу разів запевняють диванні теоретики й військові експерти, що сила армії визначається кількістю танків, бронетранспортерів, гармат, гелікоптерів, літаків. Я з ними, як практик, ніколи не погоджусь. Бо вони не бачили, а я на власні очі спостерігав, як бігла 51-а бригада, розмальована патріотичними тризубцями, з усіма її танками, БМП, САУ, мінометами і "Градами", лише від однієї звістки про наближення росіян. А наш 20-й батальйон, переважно російськомовний, але від того не менш патріотичний, не маючи на той час фактично нічого з цього, з одними автоматами й РПГ, звільняв від руськомірської нечисті цілі міста, а потім стійко їх обороняв, не роблячи ні кроку назад. І нам було байдуже, хто перед нами - "шахтарі", "трактористи", росіяни, чечени, "востоки", "оплоти", "сомалі", "кальміуси", казачки чи які інші безумні свідки секти "руцкага міра". Всі вони побували перед нами. Тому я завжди і скрізь зі знанням справи буду стверджувати, що сила армії визначається наявністю та ступенем розвитку таких понять, як воїнська честь, доблесть, майстерність, злагодженість, військове братерство, взаємна довіра і віра в цінності та ідеї, за які вона воює. Або по-іншому, сила армії - в справедливих ідеалах, людях і злагоджених військових колективах.

На останок хочу від імені всіх своїх бойових побратимів першого складу 20-го батальйону виказати повагу нашим наступникам, що достойно перейняли й втримали завойовану нами Честь і Славу, вписавши в історію батальйону свої яскраві сторінки. Знову кинуті без відпочинку в червні цього року на найскладнішу на той час ділянку фронту в нашу таку знайому Мар'їнку, вони протягом більш ніж двох місяців витримували шалені обстріли й відбивали чисельні атаки противника, поклали значну кількість сектантів "руцкага міра" в навколишній "зеленці", примусивши їх згадати про забуту ними на цій ділянці повагу до 20-го мотопіхотного батальйону.

Слава Україні! Героям 20-го мотопіхотного батальйону слава! Країна мала дізнатися про вас.

Віктор Покуса, полковник